Влад Якушев, військовий, побратим, автор книг "Карателі". Коментар у месенджері фейсбук:

"Вчора мав вільніший день і прочитав твою Лінію розмежування. Написано шикарно, мова, подача. І таке враження, що ти заліз мені в голову, викопав там мої думки і переніс на папір. Слухай супер! Я в захваті!!!"

(УРИВОК)

А тепер — найважче: зворотний шлях.
Вже майже вигін дороги. Ще один ривок до лісосмуги, а далі — кілька кілометрів до «Одіна». Після цього кидка ледве тримаюся на ногах і мимоволі присідаю під рідкими деревами. Ноги зовсім відмовляються слухатись. Здається, всі тридцять метрів багнюки, якою я біг, залишились на берцях у вигляді важких земляних кайданків. Поки звільняв ноги за допомогою приклада, команда вже відірвалася на пів сотні метрів. Проклинаю все на світі, а найбільше — свій вік, а разом з ним — і смертельну втому. Моя повільність руйнує залишки впевненості у власних силах. З глибини виринає підступне, зрадницьке бажання — лишитись тут, на дорозі, — і завзято бореться із здоровим глуздом.
Соромно перед хлопцями. Не маю права їх затримувати. Якщо дрон зафіксує скупчення бійців, які чекають одного старого, що ледь волочить ноги, постраждають усі. Напевно, хтось із білими крилами з висоти чорного неба змилувався наді мною — поки хлопці вантажились у кузов, я таки доповз до машини.
Водій і Яткевич «Примара» буквально запхнули мене у тісну кабіну ЗІЛа. Мозок відмовляється народжувати думки, аналізувати чи робити висновки. Свідомість заповнює лише одне — тваринне бажання: лягти й заплющити очі. Вже на фермі мене перехоплює «Балабас».
Яскраве світло боляче вкололо очі. Я натягнув на себе ковдру й повернувся на бік. Звуки працюючої рації, тихий нерозбірливий гомін у сусідній кімнаті змусили натиснути на підсвітку годинника. Ого, я таки добряче поспав! Як приємно зняти з себе спітнілий одяг, занурити ноги в холодну воду й, безумовно, випити кави.